1.
Корови моляться до сонця,
Що полум`яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
Мов дерево ставало б птахом.
Від воза місяць відпрягають.
Широке, конопляне небо.
Обвіяна далінь безкрая,
І в сивім димі лісу гребінь.
З гір яворове листя лине.
Кужіль, і півень, і колиска.
І день вливається в долину,
Мов свіже молоко до миски.
2
Застрягло сонце між два клени,
Димить обвіяна рілля.
І піль коловорот зелений
Довкола сонця закружляв.
Ріка мов пояс; лісу смуга;
Мов повінь, трави піднялись.
І знову йде молебень плуга,
Де війни віяли колись.
|
СЕЛО
1.
Мычат стада молитву солнцу,
что маком огненным лучится.
Ольха в поклонах тучегонцу
всё тоньше: древо или птица?
Отпряжен месяц от телеги.
Пространно небо, домотканно.
Осенние курлычут теги.
Над гребнем леса - прядь тумана.
Листва слетает с горной сини.
Утреет: колыбель и кочет.
И молоком парным в долине,
Как в миске, день растечься хочет.
2.
Застряло солнце в щуплых клёнах,
дымится пашни пегий бок.
Коловорот полей зелёных
вкруг солнца делает виток.
Река упруга, как подпруга.
И озимь всхлынула рекой,
и вновь идет молебен плуга,
где войны пели упокой.
|
_^_
Примарні камениці і коші подвір`їв,
Мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи.
Провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
І смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
Зім`ятий і заляпаний паперу клаптик,
Коротка, проста записка: "Ніхто не винен,
Злочинця не шукати!" Йде у тихих лаптях,
Мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
З розкритих проводів букетом синя пара,
Із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
Примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?
Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,
І шепіт божевілля два серця колише
З-під дна свідомості.
І ніч у вир шалений!
І синім квіттям газ в подертий килим тиші!
На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,
Сідає миша місячна – цинічна й куца,
І тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
В неситих скорчах болю й насолоди в`ються.
Похилений над ними синій янгол газу
Вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
І душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
Аж спаляться, немов останні краплі спирту.
|
БАЛЛАДА ЛАЗУРНОЙ СМЕРТИ
Как призрачны домов сумбурные ущелья,
Где скуку стережёт цепная дверь-собака!
На лестницах, в кишках у тьмы, шибает прелью…
Никто еще не смог туннель измерить мрака!
Клочок блокнотных строк – запятнанный, измятый,
Записки краток слог: "Не теребить полицию,
Никто не виноват!"
Над сновидений ватой
Луна, как мудрый кот, ступает черепицею.
Струится синий пар из газового крана.
Лазурно хлещет кровь из вспухших вен и горла.
А где угластый шкаф приник в испуге странно, -
Мерещится кларнет тоски… Ты слышишь соло?
Змеится в небо смерч, как разум вдохновенный.
Два сердца веселит и усыпляет смута
Из подсознанья недр…
И – ночь в провал вселенной!
Чтоб молью газ пожрал плешивый плюш уюта!
На пряную кровать – чумной корабль свиданий –
Циничный лунный луч ползёт мышиной тенью.
И тело к телу льнёт в соитья миг летальный,
В агонии сплетя и боль, и наслажденье.
Склонённый над людьми лазурный ангел газа
Венчает их огнём, как бледной ветвью мирта,
И к лилиям их тел подводит ток экстаза,
Пока не воспарят последней каплей спирта.
|
_^_
Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,
Червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,
І лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,
Що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.
Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
І крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають.
І мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
Бездомних любощів кривляк і шлюх,
що зорі зла в них чад вливають.
Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,
Колись копатимуть на цвинтарях міст наші кості металеві.
Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута
Й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.
Та тіні неспокійні, привиди невтішні з-під землі стають,
З-під площ, з-під трав.
Метрополю,
Долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!
|
КЛАДБИЩЕ АВТО
Как звезд куски, недвижны на погостах механизмов лимузины.
Багровой прели спруты отмеряют лязг веков сиюминутный.
Лишь солнца плоть верховная колышется магнитно, будто смутный
средь мертвецов железнотелых сизый дух бензинный.
Порой на ржавых свалках рыщут люди, как гнетущие собаки.
И хлам своей алчбы, и жажд, и нужд в рычажные несут чащобы.
Тогда утробы авт становятся альковами в желтушном мраке
возни кривляк и шлюх - в них чад вливают щелочной планеты злобы.
Как мы раскапываем ящера, вскрывая черные времен монбланы,
так трупы ржавых скоростей в кладбищенских отыщут мегадебрях.
И будет: хлеб на пальмах, девы с птицами на филигранных стеблях,
жар-львы средь твердогрудых площадей, хрустальные аэропланы!
Но призраки встают, скитаясь безутешно, сквозь асфальт,
сквозь модные витрины.
Метрополь!
Кирпичной дланью упокой витающие в тучах лимузины!
|
_^_
Мій брат - кравець дитячих мрій,
Зішив з землею небо.
Горять хустки у крамарів,
Немов стобарвний гребінь.
Співають теслі, бубни б`ють.
Розкрию таємницю:
Червоне сонце продають
На ярмарку в Горлицях.
|
ЯРМАРКА
Мой брат – портной ребячьих снов,
Из неба сшил подарки.
Горят платки у продавцов,
Что гребень многояркий.
Бьют бубны, плотники поют…
Я тайну вам раскрою:
В Горлuцах солнце продают
Цыганского раскроя!
|
_^_
|
