Словесность

[ Оглавление ]






КНИГИ В ИНТЕРНЕТЕ
     
П
О
И
С
К

Словесность





*ИНДИЯ
*Из цикла "СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ"


      ІНДІЯ

      1.

      Індія починаεться з того, що сняться
      сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони -
      наче фільм, по якому блукаεш героεм-зухом.
      Просто чуεш сурму або ґонґ, або дзвін води,
      або голос, який шепоче: "Устань і йди!",
      але ти не певен, чи серцем почув чи вухом.
      Індія - це не зовсім півострів. Це материк,
      що межуε з Нічим. Ані атлас, ані словник
      не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
      Що зірки на небі - це, власне, одна з вистав
      у театрі Бога. І, видно, час не настав -
      площину нам легше вважати кулею. Тілом.
      Ми вважаεмо кулею те, що лежить, мов корж.
      Але ти, почувши різке й наказове "марш!",
      добуваεш меча і рушаεш на схід, аби вмерти.
      І лаштуεш загін веселих та злих зарізяк,
      і вони в поході співають приблизно так,
      як ангели в небі нічні херувимські концерти.
      Площина - це пустелі й царства, хребти, міста,
      над якими лишень атмосферна густа висота
      в сім ворожих небес, - і яка з них розрада чи манна!
      Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
      виноградною впертістю кручених, битих лоз
      ти проб'εшся туди, де доречне слово "рахманна".



              ИНДИЯ

              1.

              Индия - сон об уходе на вечный восток,
              сон Марко Поло, заснувшего в прочном седле,
              или куста на сжигаемой солнцем земле,
              или - не сон, а реальность неявственных строк
              имени края земли, утонувшей в золе,
              или, возможно, востока и солнца исток?
              Индия, может быть, даже - почти материк,
              или - на теле Востока нарост нарывной?
              Атлас, а равно словарь - к ней еще не привык:
              не умещается в символ один - столь большой
              шмат недостроенной сцены, где звёзды - лишь лик
              Бога над пьесой - хорошею или плохой?
              Шаром считая пятак, мы погрязнем в себе -
              может, он просто тёмнеет старинным гербом,
              лишь подтверждая китов и богов в их борьбе?
              Нужно захватывать землю - уже не мечом,
              а разъярённою мыслью о крае, судьбе
              и непонятливом ангеле с Млечным смычком.
              Сделай из Индии - просто подарок жене...
              Нет, не получится это - зачем города,
              груды безумных богов и разумных камней,
              стаи вопросов, лишённых ответа - тогда?
              Индия - край, над которым неясное мне,
              Словно над пламенем воздух, струится всегда.



      2.

      Марко Поло казав неправду, коли
      запевняв, нібито мули, воли, осли
      над проваллям пітьми і тібетом імли
      привели його далі на схід - до Китаю.
      Шлях його, безперечно, - то блуд петлі.
      Марко Поло, певно, спав у сідлі.
      Адже далі на схід немаε землі,
      адже Індія - це межа, це те, що скраю.
      Про який там схід можна казати, якщо
      ε стіна, за якою велике й німе Ніщо,
      і Воно не любить нас не знати за що,
      як здаεться нам, бо насправді Воно ніяке.
      Так що тут зупинка для прощ і пущ,
      і останній камінь, і дощ, і кущ,
      і тому гординю в собі розплющ -
      ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.
      Ця стіна - це примара така, об яку
      розсипаεться Азія з ïï масивом піску,
      розбиваються валки всі об неï, стрімку,
      а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.
      Але ти приблуда, і доля твоя така:
      мандрувати вниз, поки тече ріка,
      поки віриш: на світло, немов з мішка,
      можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.



              2.

              Марко Поло врал, утверждая, что
              глупый скот довёл его до Китая
              сквозь Тибет, где снег оживал, летая,
              а не чинно с неба на землю шёл.
              Он в седле заснул, о своём мечтая,
              и Китай ошибкой поставил с края,
              ибо край есть Индия, в этом соль.

              Про какой восток говоришь, когда
              за стеной свернулось Ничто в клубочек
              и жуёт сквозь сон до последних точек
              полустанки наши и города,
              не желая знать ни удач-сорочек,
              ни любви-детей, ни сроков-отсрочек,
              ни людей, что жить хотят иногда.

              Та стена - дурацкий призрак небес,
              искромсавший Азию в пыль и камень,
              в преходящий пепел и вечный пламень,
              в обезьян и коз, в солончак и лес.
              По реке спустись, коль ещё не ранен
              телом, - громким, словно крик обезьянин, -
              в душу - пусть не ждёт в тишине чудес.



      3.

      Увійшовши в хащі, де повно птиць,
      уяви: природа - майстерня Бога,
      по якій блукаε твоя знемога.
      Все, що можеш ти, - це упасти ниць.
      Невблаганна зелень зійшла, як мор,
      як потоп, як піна, слизька на дотик.
      Ці рослини горді. Вони наркотик.
      Ці рослини схожі на хор потвор.
      "Але що там зелень! Вона - це тло
      для рептилій, гемонів. Я вбираю
      це гниття, цю розкіш - праобраз раю,
      де не все збулося й повсюди зло".
      Ти, що маεш меч і до нього дух
      у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,
      розпанахуй гемонів, гарпій, фурій,
      розтинай пітонів, немов ропух!
      Бо якщо вже тут збожеволів Бог
      і вінцем творіння цей бестіарій,
      де яріε регіт чортячих арій, -
      ти повинен цим падлом встелити мох!
      Ти повинен вийти з хащів, поки
      над тобою Пані Ясна пробуде.
      Ти, що світло маεш в очах приблуди,
      мусиш вийти на срібло - на плин ріки.



              3.

              Зайдя в дремучий лес, где птицы - есть,
              пойми: природа - мастерская бога,
              где бродит мысль, что сил твоих немного,
              и больше их не станет - даже здесь.
              Неумолима зелень - как чума
              и как потоп, как пена возле мола,
              и гордость маков опийных сама
              хор тварей создаёт - на грани фола.
              На грани фола - монстров и сирен,
              едящих корабли без хлеба-соли,
              и глупых змей, принёсших миру тлен,
              не охранивших рай от дел и боли.
              Имея меч - да и отважный дух
              в кармане белой глаженой рубашки -
              руби драконов, змей, осот, лопух,
              и выиграй у Полифема в шашки.
              Здесь Бог давно уже сошёл с ума,
              и никакой ты не венец творенья,
              венец его - зелёная чума
              вот эта вот. Руби её. Смелее!
              Ты должен выйти - к берегу, к костру
              и Деве, что повиснет над тобою,
              вручить драконьи зубы. По нутру
              служенье ей любое - и такое.



      4.

      Звичайно, що ріка тяжіε тільки вниз,
      повільна і в'язка, немов рослинний слиз,
      коли твоя рука багром тримаε спис.
      І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,
      не мушлі на піску, що світяться з глибин,
      не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.
      А бачиш, мов у сні, своε лице в ріці -
      самотність у човні, з жердиною в руці,
      своε лице на дні і рану на щоці.
      На берегах цих вод живе химерний люд:
      покручений народ впав на рівнину тут.
      Ти зажадав - і от поглянь на цих паскуд!
      В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,
      кохання через зад, а ïжа через ніс,
      у них немаε "над", у них темніε ліс.
      В них черева, мов льох, а ïхня кров - узвар,
      в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,
      в них шестирукий бог і довгорукий цар.
      Хто розв'язав цей міх і випустив на світ
      знічев'я, мов на сміх, цих власників копит,
      хто дав ïм для утіх жадання бути "під"?
      Захищений плащем, тримаючись багра,
      пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра
      туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.



              4.

              Ясное дело, река утекает вниз,
              чтобы поить в своей дельте крестьянский рис
              и в океане блюсти корабля каприз.
              Видишь в реке не рыбу и не песок,
              не известняк, который к корням жесток -
              и не лилеи белый как мел цветок.
              Видишь своё лицо, пустоту и свет
              с ясной идеей, что этого света - нет,
              шрам на щеке своей - знак чужих побед.
              На берегу, в заглушённых дождём лесах,
              странные люди собой пополняют прах
              лиственный - схожи с чертями и при рогах.
              Козьи копыта их, через нос еда -
              это тебя почему-то влекло всегда...
              ты не забудешь их уже никогда.
              Кровь их - отвар корней, и коровий плод
              носит любая женщина их - лишь год.
              Им шестирукий бог не давал красот.
              Кто развязал мешок, выпуская их -
              яростно и упорно всему смешных?
              Видно, Пандора - вон он, её жених.
              Держишься за багор и плывёшь на юг -
              там океан от разросшейся соли сух,
              там и Эдем и Ад ждут твой странный дух.



      5.

      Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів,
      ґрифонів, піфонів і те, як шаліють коти,
      обернуті в духів, поява комет і циклонів -
      ознаки, що дихаε пекло десь поруч. І ти
      знаходиш цей отвір, ступаεш у сморід і морок
      і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,
      і хто його знаε - чорти і хорти, і хвости.
      Хрести себе, знай, ненастанно - сто сорок по сорок
      разів. Ця виправа для тебе воεнна,
      за поли плаща і за плечі хапаε геεнна,
      за піхви меча і за лікті, і чуεш: "Плати!"
      Гей, ви, там на небі, поглухли?!
      Святі з висоти
      втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.
      Ангели женуть, як воскреслі пілоти - по три,
      а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно
      мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри,
      і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі:
      дерева все вищі, птахове все ближчі й дари
      щоразу солодші, вагоміші. Це прапори,
      тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі,
      і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною
      поверхнею піднятий все-таки, над площиною,
      і вже не вернешся, хоч кров'ю зійди, хоч згори!
      Тобі залишаεться рівно світити згори.



              5.

              Присутствие в чаще тритонов и резких драконов,
              грифонов, рождённых от кошки в день смеха богов, -
              есть признак того, что таможенных чётких законов
              меж адом и краем таким - нет с начала веков.
              Мосты обветшали, гниют (под ногами - быстрее),
              военная выправка в этих лесах не спасёт,
              и плату грехами взимают с тебя скарабеи -
              На то, чтобы стал интереснее солнца восход.
              Святые не любят спускаться с высоких небес,
              но если спускаются всё ж - исповедуйся, брате.
              Погибшие ангелы смотрят на ад и на лес -
              уже безголовы, но всё ещё явно крылаты.
              Под солнцем идут друг на друга лишь тряпки знамён,
              гнилою верёвкой тебя извлекают из ада,
              на кладбищах тихо растут конопля или лён,
              а также тюльпаны и книги маркиза де Сада.
              Стоишь на вершине горы, как кабак опустевший -
              кабатчик сбежал, станет уксусом скоро вино,
              и в общем на всё наплевать, потому что давно
              на родине мор и война, а король - спит, не евши.
              Ты, солнце, здесь тоже надолго - вернуться назад
              Похоже, тебе не судьба - как и мне - так давай же
              искать свою родину не на земле - только над
              горами, равнинами, раем и адом, а так же...




      Из  цикла  "СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ  ЗВІРИНЕЦЬ"


      2. ПТАХОРІЗКА

      Це рясне гуляння вбогих при музиці,
      Під мурами, де випивка і тінь.
      Це триваε свято поïдання птиці
      При світлі відлітань і тріпотінь.
      Треті птиці лунко прокричали ранок,
      І ринок забуяв, як райський ліс.
      Тож тяжкі тіла знекровлених коханок
      Закутуε в пітьму пан птахоріз.
      По його робітні в'εться чорне пір'я,
      І руки в нього, кажуть, золоті.
      Музика на ринку. Вивіска "Вампірня"
      Ясніε, ніби спалах, на путі.
      Він виймаε з тіла теплу душу птичу
      (його небіжчик тато - знаний кат),
      а вночі приводить у закляклу тишу
      крилатих і співаючих дівчат.
      Злякані амури. Під'яремні псиська
      Шукають у жаливі кість крила.
      Це розправа з ангелами - ангелорізка,
      Це пісня жолобками потекла.
      Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки,
      Згорнувши небеса в густий рулон,
      Та й гостимось на паперті птахорізки
      У місті, що зоветься Вавілон.



              2. ПТИЦЕРЕЗКА

              Ярмарка и рынок, музыка и пиво
              в переулке Бычьих, кажется, Хвостов.
              Девушки свободны, не одна красива,
              и стакан для боя с временем готов.
              Петухи по третьей заложили утро,
              спрятали под перья, в яркий воротник.
              Вывеска "Вампирня". Пусто - почему-то
              праздный день в такое место не проник.
              Сын головореза вынимает души
              птичьи, на продажу выставляя их.
              Ангельские души, но не хочет слушать
              ни один гуляка криков - не глухих.
              Вспугнуты амуры, в панике наяды,
              ярмарке ж без птицы, без её мясца
              как-то слишком пусто, и уже не надо
              без такой закуски пива иль винца.
              Ярмарка промчится, птицерезка - как же!
              Вон он, покупатель, - ждёт со всех сторон,
              а исчезнут люди - значит бог закажет
              ангельские тушки в город Вавилон.




      3. ΕХИДНА

      Повертаεмся, всіявши зойком оази;
      кров на піхвах, засмага східна.
      Та зачинене місто, мов острів прокази,
      або клітка, в якій εхидна.
      Поки нас не було, поки нас у пустині
      прошивала сурма побідна,
      на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
      проступило тавро: εхидна.
      Ми згубили себе в агарянськім поході.
      Перемога цілком не видна.
      І до рідних дверей нам достукатись годі,
      і вітчизна немов εхидна.
      Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,
      пізня ласка така фригідна.
      В зимних венах померло дзвінке повноліття,
      а в очах ожила εхидна.
      Це вона відкладаε століття, мов яйця,
      по торгах, де музика мідна,
      де помости смертей, де живуть і бояться,
      де юрба сичить, мов εхидна.
      Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
      Я півсвіту пройшов приблизно.
      Можу босим піти за твоεю труною,
      рідна панно, стара вітчизно.



              3. ЕХИДНА

              Возвращаемся, дальний схватив оазис
              как игрушку, песков - не видно,
              а в родимом доме в мучном лабазе
              завелася уже - ехидна.
              Да, с такой женою не будет скучно,
              но и ждать не будет - с Востока,
              а потом родит тебе дев паучьих
              или съест тебя ненароком.
              В вавилонских землях себя губили,
              а победа - в царёвой глотке.
              Мы мечами время своё рубили:
              наши жёны - уж не красотки,
              Наши пашни - в панских руках проворных,
              и земля на хлеба фригидна...
              Мы пришли из стран золотых и чёрных,
              и теперь - ты моя, ехидна!
              Ты женой мне будешь, и будет Кербер
              мне любимым пасынком, чтобы
              до смоковной мне дотянуться ветви,
              чтоб верёвка - прочнее гроба
              И далёких стен оказалась сразу,
              Чтоб болтаться мне, поелику...
              А потом, ехидна, твой вдовий разум
              Да не выдаст чуме - владыку.




      4. ГРИФОН

      Мій пане, який нерозумний світ!..
      Яка на румовище сходить журба!
      Під небом, чорним, ніби графіт,
      конаю в піску. І грифон з герба.
      З дерев погаслих кричать граки.
      Я впав з коня і програв турнір.
      Тепер крізь мене ростуть гілки,
      пробивши в панцирі триста дір.
      Лети ж від мене, монстре знамен,
      крилатий леве! Я випав з гри.
      З очниці в мене цвіте ромен.
      Я не мав меча. То був лютні гриф.
      А ту, що чекаε, що ймення моï
      на грифелі пише в стотисячний раз,
      крилом захисти. І замовклу ïï
      у землю сховай від облуд і образ.
      Чому ж не летиш? На вологім піску
      танцюεш довкіл моïх тихих рук.
      І п'εш з мене довгу предвічну ріку
      ти, схожий на крука. Ти майже крук.



              4. ГРИФОН

              Здесь всё надёжно сошло с ума -
              арена, лес и царёв кабак.
              Полна Каносса, пуста сума,
              грифон гербовый - шут и дурак.
              С берёз осенних кричат грачи.
              Упал с коня, проиграл турнир.
              Трава уж мне говорит: "молчи",
              в губах корнями наделав дыр.
              Лети отсюда, чудак знамён,
              герба отродье и древних прав!
              Моим доменом стал синий лён,
              крестьянской тряпкой мой меч поправ.
              А ту, что в замке ждёт родовом,
              кроша долгами моими мел,
              укрой сначала - своим крылом,
              потом - друидской листвой омел
              И камнем. Впрочем, ты мёртв, чудак,
              в обрывках кожи затих моей
              на влажной глине, где всё - лишь так,
              как нужно кесарю королей.



      5. ГАСПИД,  АБО  Ж  ДІДЬКО

      Зійшла комета, Господи прости!
      Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
      Розпущені убори і хвости,
      запахло спиртом, сіркою і цапом.
      Він - той, що креше рогом до камінь,
      і всюди починаεться розпуста.
      І входять назавжди в солодку тінь
      дівчата, смараґдові, мов капуста.
      І б'εться в бубон вогке копито,
      і замовляння світяться крізь писок
      під шапкою нічного шапіто,
      де акробати труться об кларисок,
      де криють юнок вижовклі діди...
      Це тіло, цю сполохану клепсидру
      рятуй мені. Я ждав ïï завжди,
      я сам ïï з вертепів ночі видру
      і сам ïï пораню. В кожну п'ядь
      ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились.
      І ярмаркові діти прилетять
      з пекучими надрізами для крилець.



              5. ЧЕРТ

              Пришла комета, господи помилуй!
              Остроги стали завтракать людьми,
              и волосы распущены с той силой,
              что мертвецов не делает детьми.
              Вон тот, что трётся рогом о надгробье -
              он вызывает бунты и хаос,
              любовь мгновенно делает морковью
              и продаёт меж вин и папирос,
              Копытом бьёт в уже уставший бубен,
              заказ военный лепит из песка,
              а глас его, который тяжко трубен, -
              запомнится на страшные века.
              Старик по пьяни пристаёт к девчонке,
              гудит кабак, готовится война,
              стаканные набаты слишком звонки...
              Мечи вострят - цари и ордена,
              о родине судачат - там, в сторонке, -
              жизнь человека в общем-то смешна,
              горят селенья, нужно самогонки.





© Юрий Андрухович, 2003-2017.
© Юрий Серебряник, перевод, 2003-2017.
© Сетевая Словесность, 2003-2017.






 
 


НОВИНКИ "СЕТЕВОЙ СЛОВЕСНОСТИ"
Алексей Смирнов: Можно [Мрак сомкнулся, едва собравшиеся успели увидеть взметнувшийся серый дым. Змеиное шипение прозвучало, как акустический аналог отточия или красной строки...] Виктор Хатеновский: День протрезвел от нашествия сплетен [День протрезвел от нашествия сплетен. / Сдуру расторгнув контракт с ремеслом, / Ты, словно мышь подзаборная, беден. / Дом твой давно предназначен...] Владимир Алейников: Скифское письмо [Живы скифы! - не мы растворились, / Не в петле наших рек удавились - / Мы возвысились там, где явились, / И не прах наш развеян, а круг...] Татьяна Костандогло: Стихотворения [Мелодия забытых сновидений / За мной уже не бродит по пятам, / Дождь отрезвел, причудливые тени / На голых ветках пляшут по утрам...] Айдар Сахибзадинов: Детские слезы: и У обочины вечности: Рассказы [Мы глубоко понимаем друг друга. И начинаем плакать. Слезы горькие, непритворные. О глубоком и непонятном, возможно, о жизни и смерти, о тех, кто никогда...] Полифония или всеядность? / Полифоничная среда / По ту сторону мостов [Презентация седьмого выпуска альманаха "Среда" в Санкт-Петербурге 4-5 марта 2017 г.] Татьяна Вольтская: Стихотворения [И когда слово повернется, как ключик, / Заводное сердце запрыгает - скок-поскок, / Посмотри внимательно - это пространство глючит / Серым волком...] Татьяна Парсанова: Стихотворения [Когда с тебя сдерут седьмую шкуру, / Когда в душе мятущейся - ни зги; / Знай - там ты должен лечь на амбразуру, / А здесь - тебе прощают все долги...]
Словесность